«Україна, як і великий

наш Кобзар, – вічні»

1.     Сутність політичних ідей Т. Г. Шевченка

          Т.Г.Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, .що ці закони «катами писані», що «правди в суді немає».

         Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринці на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака козацького походження. Рано осиротівши чотирнадцятилітнім хлопцем попав в "козачки" до поміщика П. Енгельгарда, з яким 1829 року переїжджає до Вільно, а на початку 1831 — до Петербургу. Помітивши схильність юнака до малювання П. Енгельгард віддає його «в науку» до художника В. Ширяєва, що спеціалізувався на розписі палаців. 1836 року Т. Шевченко знайомиться з українським художником І. Сошенком, а пізніше з К. Брюлловим, В. Жуковським, В. Григоровичем, М. Вільєгорським, Є. Гребінкою та ін. (ці та подальші події описані в автобіографічній повісті «Художник»). Завдяки їх піклуванню Т. Шевченко був 1838 викуплений на волю за гроші, зібрані серед членів царської родини за лотерею, в якій розігрувався портрет вчителя царських дітей В. Жуковського роботи К. Брюллова. Цього ж року він був зарахований до Академії мистецтв у Петербурзі. 1845 року Т. Шевченко вирушив в Україну з наміром оселитись у Києві. У березні 1847 року його заарештовують в числі причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та засуджують до заслання в солдати без права вислуги та суворою забороною писати і малювати. Тривалі клопотання друзів про пом’якшення вироку увінчались успіхом 1857 року, коли поет був звільнений. Однак десять років солдатчини серйозно підірвали здоров’я Т. Шевченка і 10 березня 1861 року він помирає у своїй кімнаті-майстерні в Академії так і не здійснивши особистої мрії — повернутись в Україну. «Повернення» відбулось лише 22 травня 1861 року, коли тіло поета було перевезено із Смоленського цвинтаря в Петербурзі і поховано на Чернечій горі в Каневі.

         Тарас Григорович Шевченко стояв на революційно-демократичних позиціях. Виходець з кріпаків- селян, який зазнав всіх утисків і зневаги підневільного існування, Тарас Шевченко в силу свого соціального становища ненавидів самодержавно-кріпосницький лад. Характеристика минулого України переслідувала мету розкрити історичну основу для аргументації ідеалу всеслов'янського єднання, ідеалу, закладеному в самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми гнобителями за свободу і незалежність. Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів.

         Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені І в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі встановлює тісні зв'язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим щ віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Марковичем, дружив з Кіндратом Рилєєвим та ін.

         Говорячи про політичний ідеал Т. Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому «праведного закону», як він неодноразово наголошував. «Праведний» закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями «правда», «воля», «справедливість». Т. Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціальне справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

         У творах Т. Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов'ю до України, її народу.

         Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати «батьком» української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити «зв’язок часів», але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання. Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм і в якій Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього (і мертвих, і живих, і ненароджених) уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й «соціалізованому» просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу ми називаємо в дусі традиційної філософсько-класичної термінології національною ідеєю .

2. Оцінка політичних поглядів Т.Г.Шевченка

 різними науковими школами

         Оцінка політичних поглядів Т. Шевченка в різних наукових школах досить часто є відмінною і, навіть, суперечливою. Багатогранність його творчості та роль яку вона відіграла в становленні сучасної української нації змовили прагнення прихильників різних політичних доктрин «прихилити» його авторитет «на свій бік». В суспільній думці поет часто перетворювався в «міф», який було зручно використовувати для маніпуляції масовою свідомістю та виправдання тих чи інших дій. Для представників радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки Т. Шевченко був «пророком», «батьком нації», «затятим ворогом Росії та москалів». Для різного роду соціалістів, «бездержавників» — у першу чергу «Кобзар», «захисник прав кріпаків», «борець за соціальне визволення та дружбу народів».

         Такі підходи в оцінці Політичних поглядів Т. Шевченка мають тривалу традицію. Так Ю. Охрімович писав ще 1918 року про те, що коли переглянути характеристики Шевченкових ідей, починаючи 60-ми роками, а кінчаючи 100-літнім ювілеєм 1914 року, що вийшли з-під пера російських Українців, то полишаючи кількох людей (Драгоманова, Вовка, Кониського), у цих всіх характеристиках побачимо одну, спільну рису: головну вагу кладеться на відносини Шевченка до кріпацтва, до народу, підкреслюється його братолюбство і славянофільство, український патріотизм супроти поляків, але замовчується про його, як про пророка самостійної України (виділення Ю.Охршовича - О.С.) і про його відносини до Росії, як держави.

         Для таких оцінок політичних поглядів Т. Шевченка сам поет і його життя давали достатньо підстав. «Син мужика», як писав І. Франко, він став «аристократом духу». Звільнившись і ставши академіком Академії художеств в Петербурзі, прийнятий в колах тогочасної аристократії Російської імперії, він не полишив зв’язків з рідним народом, не цурався рідної мови, культури, свого походження. Оволодівши мистецтвом малювання та російською мовою, поет не відмовляється від україномовного віршування, в якому досягає вершин поетичної лірики, політичної пристрасності та зрілості і філософської глибини.

         В оцінці літературної спадщини Т. Шевченка, її науковому аналізі існує кілька основних підходів. Так, зокрема, Г. Грабович відзначає: «Існує критична традиція, яка починається від Куліша і надалі використовується націоналістично настроєними літературознавцями. Її прихильники вважають, що творчість Шевченка принципово ділиться передусім на українські й російські твори. Цей відверто оціночний (щоб не сказати — тенденційний) підхід бере початок від заяви Шевченка в одному з листів, де він сам себе картає за те, що звіряється росіянам черствою російською мовою (сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом), і пояснює всі вади своїх російських творів самим вибором мови і зрадою власній музі. Мовний поділ справді має серйозніші підстави, ніж опозиція між поезією і прозою, — твори написані по-українські, як правило разюче відрізняються від російських, у кращий бік. Але й це ще не вирішення проблеми .".

         Дійсно, деякі російськомовні твори Т. Шевченка позначені глибокою майстерністю, глибиною переживання та вираженим соціально-політичним контекстом. Однак саме у віршах написаних українською мовою сконцентровано його життєве кредо та політична позиція. Саме вони здійснили той вплив на розвиток українського політичного мислення, який дозволяє поета, Що не написав жодної власне політичної наукової роботи, розглядати як одну з тих персоналій, після яких для політично-свідомих українців ставала неможливими позиція етнографічного замилування та обмеження політичних автономістськими вимогами.

         «З тіла вже наполовину мертвої, урочисто оголошеної за "неісторичну», нації зроджений чудом, зроджений наперекір, мовляв, «законам» канонізованого матеріялізму і раціоналізму (буття визначає свідомість) Шевченко і як поет, і як особистість, був живим (виділення Є. Маланюка) запереченням тих «законів». Може, внутрішньо найправдивіше втілення романтизму, він, цей ніби «мужик», здолав — крізь всі лаштунки петербурзької імперії  Миколи І уздріти її дійсну, потенціяльно-большевицьку диявольську суть. Крізь лаштунки, які враз з «декабристами», з Пушкіном, з ліберальним дворянством, з свіжовипродуктованим слов’янофільством та народництвом і іншою орнаментикою, — засліпляли і знечулювали голови багатьох, дуже багатьох панів з освіти і уродження. Він - бувший кріпак -  вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси й чуйністю своєї вірної крови - відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори, і такою любов’ю до свого народу, що і цим гнівом, і цею любов’ю нарід його віджив, живе і житиме .

         В аналізі еволюції творчості Т. Шевченка існує традиція, початок якій одним з перших поклав І. Франко. У роботі, написаній в рік 100-річчя народження Т. Шевченка він писав: «Поетичну діяльність Шевченкову можна поділити на чотири періоди, досить нерівномірні один до одного. Перший від 1838 до 1843, або від його звільнення з кріпацтва до першого повороту на Україну. В цім періоді бачимо поета ще під романтичним впливом. Він пише балади і сентиментальні думи та історичні оповідання різної великості, які кульмінуються в поемі «Гайдамаки», початій 1838 і друкованій 1841. З цього ж часу походить чудова поема «Катерина» і друга поема все ще не надрукована в цілості — «Черниця Мар’яна». В другім періоді, що тягнеться до його арешту весною 1847 р., знаходимо тільки політичні поеми, як «Чигирин», «Суботів», «Іржавець» і ін. Далі від національного українського становища поет переходить до соціальних питань і підіймає свій могутній голос в оборону кріпаків («На панщині пшеницю жала», «Сестра», «Марині», «Сон», «Посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених земляків моїх»). Так він став пророком цього народу, розриваючи немилосердно завісу політичного і національного насильства. Та несподівана катастрофа спинила його працю і навіть сховала багато його віршів від громадянства на декілька десятиліть» .

         Перший, так званий «романтичний» період творчості Т. Шевченка проходив під значним впливом романтичної школи в цілому і харківських романтиків зокрема, які, продовжуючи започатковану «Енеїдою» І.Котляревського справу, створили літературне об’єднання, що існувало в 20-40-х роках XIX ст. «У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків як найактивніших, самовідданих захисників батьківщили козацькі порядки як загально-людський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню. З цим вони пов’язували також свої надії на відновлення автономного устрою України чи, принаймні, збереження звичного побуту і давніх традицій духовної культури українського народу» .

         Однак вплив цих поетів на Т. Шевченка не варто переоцінювати. Адже якщо для харківських романтиків характерним була туга за минулим, за «славною козаччиною», яка, як їм здавалось вмерла безповоротно і залишилось її, як і долю України лише оплакувати, без найменшого натяку на оптимізм щодо майбутнього, то Шевченко займає діаметрально протилежну, в першу чергу з точки зору політичної, позицію. Шевченкова туга за минулим має зовсім інший характер. Він відразу ставить питання, що було причиною давньої слави України, хто винен у тому, що все пропало, що треба робити, щоб воскресити нове життя України. І цей ідеал (виділення Ю. Охрімовича), ідеал нового життя українського народу в будучині, і відріжняє Шевченка від вищезгаданих поетів. Вони плакали на руїнах минувшини, схиляли покірно голову перед сучасністю, і або забували зовсім про майбутність, або звертали свої ідеали прийдешнього в такому напрямі, який стоїть в прямій льогічній залежности до послідовних виводів з того, над чим вони плакали й тужили. Шевченко, навпаки, підносить грімкий протест проти сучасного положення України, проти її національної неволі і полишає сучасникам та нащадкам свій безсмертний заповіт національного та політичного визволення України. Цей ідеал, ідеал політичної самостійности України, проникає всю політичну творчість Шевченка і проявляється в його відношенню до сучасности, і в оцінці минулого і у відношенню до Росії, як держави, до Москалів та Поляків, до власних земляків-українців, та вкінці в його заповіті нащадкам.

         Гостро критикуючи представників української еліти Т. Шевченко все ж не втрачає надії на те, що націю вдасться об’єднати в ім’я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція. В ім’я самостійницько-республіканських ідей він прощає гетьманам їх аристократизм та клясову політику, але в ім’я демократизму не прощає ані москвофільства, ані роялізму. І тут ми бачимо цікаве з’явище: українські письменники-дворяне, потомки козацької старшини виступають ідеольогами москвофільського демократизму, себто світогляду козацької черні, а син кріпака, демократ з кости і крови, Шевченко захоплюється якраз ідеольогією козацької старшини. Причину сього, на перший погляд куріозного з’явищя треба шукати в їх національно-політичнім світогляді, а саме в москвофільстві перших та в послідовнім і радикальнім самостійництві Шевченка .

         Арешт і заслання в солдати є тими історичним віхами, які ділять життя Т. Шевченка. Життя в неволі між двома «ковтками свободи». Як пише І. Франко: «Третій період бачить поета знов у неволі. Він обмежується ліричними віршами, почасти особистого характеру, почасти дуже оригінальними перифразами українських народних пісень. Четвертий період тягнеться від 1858 до смерті поета. Його лірика, почата у війську, продовжується, стає могутніша, ширша і наростає до багатої гармонії гімну «До Світла», який можна назвати апофеозом світла, і поступу, і волі. Але найбільш характерна риса цього періоду, це становище, яке займає Шевченків геній супроти релігійних тем («Неофіти», «Царі», «Марія», «Чернечий гімн»)» [303, с. 436]. Однак третій період (солдатчина) зовсім не є таким вже безплідним щодо розвитку політичних поглядів Т. Шевченка. Його поезія стає більш ліричною, але, одночасно, більш глибокою, такою, що заторкує глибинні струни душі. Ідея свободи посилено інтерпретується через особисте переживання.

         Свобода є центральною категорією для всіх великих поетів-романтиків тогочасної Європи — Байрона, Міцкевича, Пушкіна. Однак у Т. Шевченка воно досягає апогею свого розвитку. Як відзначає В. Барка: «Без сумніву, в Шевченка поняття свободи при всенародному і вселюдському значенні мало найбільш персональний характер, порівнюючи з поезією всіх його сучасників; для нього воля народу була одночасно конкретною і особистішою волею кожної окремої людини в загальному складі. Шевченкові чужий модель ідеологічного походження — з «програм», що озвучували народ, ніби отару в загорожі, звідки виводять «єдиним махом» на пастівник свободи і зоставляють худобою під батогом нового «хазяїна».

         Акцентуючи увагу на цій готовності Т. Шевченка до самопожертви в ім’я власного народу без будь-якої надії на винагороду, чи навіть просту вдячність, І. Франко писав: «Жертвування своєї індивідуальності для діла милосердя, пересилення власного горя і віддання всієї сили для благородної мрії, щастя людськості, цей ідеал Шевченко залишив нам, як свій найдорожчий спадок» .

         Однією з основних дискусійних тем в шевченкознавстві є питання про суспільний ідеал поета. У найбільш загальному вигляді всі спроби інтерпретації цього питання можна об’єднати у дві великі групи. До першої, що акцентувала увагу на «революційність» шевченкової поезії, «заклику до боротьби» поневолених мас проти «соціального і національного гноблення», можна віднести прихильників соціалістичної ідеології в усіх її різновиявах. Крайню позицію в цьому питанні займало радянське шевченкознавство, в якому поет проголошувався ледве не предтечою соціалістичної революції та СРСР як «сім’ї вольної, нової».

         Діаметрально протилежну позицію займали прихильники національно-державницької ідеології, трактуючи весь життєвий шлях поета як осягнення ним ідеї української державності. Так Є. Маланюк, однозначно трактуючи Т. Шевченка як людину, що змогла пробудити прагнення здавалось би навіки «приспаної нації» до відродження власної держави, зазначає: «Випадає ще раз ствердити, що жадних ідеологічних «борсань», жадних «спалювань ідеалів» і жадних «матеріялістичних» (отже й «соціялістичних») звужувань виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості — ніколи не було. Був безупинний ріст. І свідомість його, і творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистості й його світогляду — вверх. Можна прослідкувати, як теми й мотиви раннього періоду творчости — Шевченко розкривав, поширював і поглиблював у творчості періодів наступних».

         Піддавши доволі ґрунтовній критиці спроби представити Т. Шевченка як «співця майбутньої соціалістичної революції», Г. Грабович приходить до своєрідного висновку: «Твердження ніби Шевченко вболівав за національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво, — в корені помилкове. Як я намагався довести, повністю поет ідентифікував себе тільки з ідеалом, з моделлю ідеальної спільності. Структура і влада, «закон і порядок», держава і гетьмани як її втілення постійно висвітлювались поетом як сили ворожі і чужі. Великою мірою ця чужість зумовлена національним (етнічним) моментом. Це стосується насамперед тих випадків, коли влада асоціюється з російською імперською владою. Та цілком ясно, що структура і влада притаманна й українській національній, етнічній сфері, і як така для нього не менш чужа й ворожа. Якщо визначати цю думку чітко, то Шевченко далекий від національної держави, він заперечує її морально-екзистенційну цінність. У рамках ідеальних часових вимірів (далекого минулого й майбутнього) українське життя визначається тільки й виключно категоріями ідеальної спільності. У термінах його поетичного космосу воно знаходить своє вираження в проповіді «золотого віку». Якщо перекласти цей термін на мову політичної ідеології, він означатиме радикальний антидержавний популізм і навіть анархізм» .

         Г.Грабович зауважує, що найяскравіші Шевченкові образи «ідеальної спільності» виростали на ґрунті українського минулого, а точніше, козацької доби. Щоб уникнути логічної суперечності, адже козаччина, це не лише історична епоха та соціальне явище, а й історична форма української державності, дослідник говорить про те, що в минулому Т. Шевченко «примирює» «ідеальну спільність» та сувору ієрархію козацької організації тим, що влада в ній виступає як виразник загальної волі. За своєю ж суттю, підкреслює Г. Грабович, ідеальна спільність, яку Тернер також називає антиструктурою передбачає на широкому, чи утопічному рівні вільне, рівноправне суспільство, позбавлене структурних ознак; а в термінах реального світу ідеальна спільність відбиває суспільні маргіналії — людей суспільного дна чи поза законами, принижених і ображених .

         Однак сам Шевченко зовсім не виказує подібної «соціальної невпевненості». Є. Маланюк звертає увагу: «Недарма і Тургенєв і Полонскій в свої спогадах про Шевченка ужили слова «козак». Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне, елітарний  відблиск провідної верстви України XVI-XVIII століть. Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, «кріпак» Шевченко був свідомий свого «обаполи времени» пов’язуючого чину» .

         Варто також зазначити, що твердження Г. Грабовича про те, що Т.Шевченко «заперечує морально-екзистенційну цінність» національної держави як такої, оскільки він послідовно виступає проти соціальної структурованості українського суспільства, оскільки в його візії минулого України начебто немає позитивного образу української, зокрема козацької, держави. Це твердження має сенс лише за умови, якщо абстрагуватись від Шевченкових тверджень про те, що «запорожці вміли панувати», від захопленого опису того як «полки шикувались», як «ясновельможний на